Цвет
Фоновый цвет
Фоновое изображение
Цвет рамки
Тип шрифта
Размер шрифта
  1. Найбільше враження на всіх, хто приїздить до Канева, справляє чудовий рельєф навколишньої місцевості. Гори з округленими вершинами розкинулись пасмами-ланцюгами, прямують на схід і кручами спадають до Дніпра. А серед них – глибокі яри та провалля.

    Гори займають східну околицю Придніпровської височини, найбільші відмітки поверхні якої дещо перевищують 320 метрів, але навіть на таких її ділянках гірські краєвиди, схожі на Канівські, не зустрічаються. Канівські гори – явище унікальне не тільки для Придніпровської височини, а я для всієї величезної Східноєвропейської рівнини. Місцевість тут набуває гірського вигляду, саме завдяки своєму окраїнному географічному положенню на кордоні Придніпровської височини і однойменної низовини, що їх чітко розмежовує синя широчінь Дніпра.

    Складчаста і оригінальна насувно-лускувата будова гірських масивів, часте залягання відкладів молодшого віку під більш давніми, немовби підкинутими, інтенсивний розвиток зсувних і ерозійних процесів та наявність численних стін-урвищ, відомих під назвою „круч”, дивовижне мереживо різновікових гірських порід, що залягають на поверхні, дали підставу вченим називати цей район дислокованим. У геолого-географічній літературі ці гори називаються Канівськими дислокаціями.

    Канівські гори простягнулися вздовж Дніпра багатокілометровою смугою-дугою, що розпочинається на півночі біля села Трахтемирова і досягає на південь околиць села Хмільна в пониззі ріки Рось. Загальна довжина Канівських гір – близько 75 кілометрів, максимальна ширина – 3-9 км, висота – до 255 метрів над рівнем моря. Через складність геологічної будови Канівські гори стали широко відомі у світі. Тут трапляються нашарування осадових морських і континентальних порід різного віку – від давніх тріасових, що утворились за 150 млн років тому, до сучасних антропогенних. Відкладення Юрської, крейдової, палеогенової та неогенової систем дислоковані, тобто підняті вище рівня Дніпра, зібрані в складки, зсунуті з місця свого первинного залягання на захід та південний захід. Виявлені похилі, перекинуті, проткнуті і так звані підкинуті складки та порушення нашарувань гірських порід. Характерним є також часте залягання більш ранніх відкладів на тих, що утворилися пізніше. Геологічні дослідження канівського Придніпров`я можна поділити на три етапи: перший етап – друга половина ХІХ ст. – характеризується роботами описового характеру великих регіонів України, які дають загальне враження про геологічну будову і рельєф району в цілому. Під час другого етапу – з 20-х років ХХ ст. до війни – відбувається інтенсивне накопичення фактичного матеріалу. Третій етап – післявоєнний – характеризується широким розвитком геолого-знімальних, геофізичних робіт із застосуванням глибокого свердлування. Результатом цих досліджень стали ґрунтовні праці видатних науковців.
    Однією з перших була праця К.М.Феофілактова (1851), в якій подана коротка характеристика юрських та крейдових відкладів району і зазначено, що утворення дислокацій відбулось за четвертинного періоду.

    О.П.Карпінський (1883) висловив думку, що дислокації Канева входять до складу смуги так званих „зачаткових гір”. Пізніше, в 1919 році, ця думка була підтверджена.

    Геологічну будову гар території від Канева до Трахтемирова вивчав О.Д.Карицький (1878). Він детально описав юрські відклади, а походження Канівських дислокацій пояснював грандіозними зсувними явищами.

    У 1905 році В.Д.Ласкарєв зробив першу спробу пояснити походження дислокації на схилах українського щита тектонічними рухами скидового характеру.

    Найбільш послідовним прихильником версії про тектонічне походження Канівських дислокацій був В.В.Різніченко (1924, 1926, 1927, 1928), який провів у цьому районі ґрунтовні геологічні дослідження, склав геологічні карти, розрізи, ескізи інтенсивно дислокованих ділянок. Тектонічними явищами він пояснював також генезис дислокацій Мошенського кряжа, гори Півихи та Хоцьківського горба. Д.М.Соболєв (1926) перший пов`язав виникнення канівських дислокацій з діяльністю льодовика. Пізніше цю думку розвивав у своїх працях Г.Ф.Мірчик (1937). Проте він вважав, що льодовикове навантаження лише змінило інтенсивність тектонічних рухів, які почалися раніше.

    Після Великої Вітчизняної війни геологічні дослідження на території України розгорнулись особливо широко із застосуванням комплексу новітніх методів. Ряд дослідників (Г.С.Рябухін, В.І.Славін, Є.М.Матвієнко та ін.) зазначають, що велику роль в утворенні порушень на Канівщині мали тектонічні рухи, які створювали сприятливі умови для прояву дій льодовика.

    У наступні роки багато дослідників вивчали і описували Канівські гори. Друкуються праці науковців, в яких велика увага приділяється вивченню неотектонічних рухів Середнього Придніпров`я, розглядається питання блокової тектоніки кристалічного фундаменту і тектонічної будови Канівських гір, дана оцінка кількісних характеристик неотектонічних рухів.

    Одна за одною понад Дніпром ідуть Канівські гори: Дніпрова, Московка, Лиса, Бессарабія, Пилипенкова, Чернеча (Тарасова), Княжа. Ці гори мають не тільки унікальну геологічну будову, цікаві легенди щодо їх назв, а й приваблюють вчених археологічними знахідками, що відносяться до найдавніших часів. Свого часу на канівських горах було знайдено залишки іхтіозаврів, плезіозаврів, зеуглодонів, скелети і бивні мамонтів, шерстистих носорогів, вівцебиків, зубрів.

    Лиса гора. Іншої назви вона не мала, бо споконвіку була не залісена.

    Пилипенкова гора. Їй немає рівних за величиною і унікальністю знахідок, які розкопані археологами. Дослідження велись на площі 3000 квадратних метрів, відкрили на ній 42 житла та 122 господарські ями. Стіни будівель були з дерев`яних стояків, обплетених лозою, обмазаних глиною. Центральну частину жител займали глинобитні печі. У будівлях та ямах збереглися уламки мисок, глиняних горщиків, чашок, еліптичних амфор, сковорідка, залізні ножі, цвяхи, гарпуни, грузила, браслети, бронзові стержні – заготовки, кістки тварин і риб.

    Княжа гора. Всесвітньо відома Княжа гора. Саме на ній зібрано колекцію старовинного ковальського, ливарного, ювелірного, столярного, косторізного інструментарію, форми для литва виробів з емалі. Колекція коштовностей, зібраних лише на цій горі налічує кілька тисяч предметів. Розташована за 9 км від Канева. Княжою гора почала називатись за часів Київської Русі, коли вже існували князівства. У існуванні на горі князівських будівель переконують речі, знайдені під час розкопок.

    Дніпрова гора. Двоярусна. Нині на верхній частині гори розташоване приміщення училища культури і мистецтв, а на нижній – Соборна площа, вулиця Леніна, парк Слави, Успенський собор, приміщення музею народно-декоративного мистецтва.

    Княжа гора. За 7 кілометрів від центру міста стоїть Княжа гора, висотою близько 63 метрів над рівнем Дніпра. З двох боків Княжу гору оточують глибокі яри, а з третього вона обривається до Дніпра. Четвертий бік, розширюючись, поступово переходить в поле. Городище складається з двох частин: меншої біля 1.5 гамисової і більшої 2.5 га – напільної, переділеної валом і ровом. Від поля Княжа гора була огороджена високим земляним валом, висотою 4-6 метрів і глибоким ровом. За свідченням археологів, найбільш повним життям Княжа гора жила в ХІІ-ХІІІ ст., хоч на горі дослідники знаходять і більш давні знахідки.

    Могутні земляні укріплення, десятки житлових і господарських будівель, численні знахідки знарядь сільськогосподарського господарства, а також інші види староруської зброї не залишають сумніву в військово-землеробському характері городища. Військова справа для мешканців Княжої гори була основним заняттям, хоч немалу роль відігравало і сільськогосподарське виробництво, забезпечуючи фортецю і її мешканців продуктами харчування. Запаси їжі на горі були постійними, тому що фортеця у будь-який момент могла опинитися у облозі. Під час розкопок на Княжій горі було знайдено велику кількість ям і льохів, в яких могли в ті часи зберігатися запаси продуктів. Також було знайдено велику кількість виробів із кольорових і дорогоцінних металів. Серед них: бронзові змієвики, невеличкі хрестики і великі хрести з розп`яттям, ікони, підсвічники, панікадила, браслети, гривні, персні.

    У колекції Княжої гори є зовсім рідкісні, навіть для великих міст, золоті прикраси. Всі ці речі датуються переважно ХІІ-ХІІІ ст. і на перший погляд є свідченнями високого рівню розвитку на городищі ювелірного ремесла, хоча не можна вважати його основним виробництвом.

    У питанні атрибуції городища Княжа гора практично не має суперечностей. Є свідчення, що городище є залишком літописного міста Родень. Згадаємо літописну згадку 980 р., де говорить про те, що вигнаний з Києва князь Ярополк „пршедъ затворися въ градъ Родънъ на усти Роси”. Тобто з тексту видно, що давньоруське місто Родень знаходилось в гирлі Росі. Місто Родень могло бути родовим або племінним центром, що допускає і сама назва міста, і те, що дослідники схильні вважати поселення на Княжій горі племінним центром одного з відгалужень південно-східних слов`Ян. Назва Княжа гора походить від слова князь, широко вживаного на означення військового ватажка і правителя певної території Древньої Русі. Це підтверджують вчені, які на Княжій горі під час розкопок знайшли діадему. А такий коштовний високохудожній витвір людських рук міг належати лише особі князівського роду. Нині Княжа гора перебуває під охороною Канівського природного заповідника.
  2. У міському парку над Дніпровськими водами застиг на вічній стоянці бронекатер, точна копія тих суден, що влітку 1941 року обороняли канівський міст. Мало хто знає, що Дніпровська військова флотилія – військове з’єднання, до складу якого належали броньовані судна, 2009 року відзначила своє 90-річчя.
    d060bf6c9275be0e381cbb699e481bd8[1].jpg
    На початку 1919 року забезпечення частин Червоної Армії, які воювали в Україні, боєприпасами та продовольством стає першочерговим завданням для командування. В умовах громадянської війни, коли більшу частину залізничного сполучення було зруйновано, погляди звернулися до водних шляхів. Але прохід по Дніпру суден унеможливлювали напади «бандитів» – так радянська влада називала народних повстанців, що не мирилися з новими порядками. Зокрема на Канівщині, в селах, розміщених понад Дніпром (Григорівка, Бучак, Зарубенці) селяни, з’єднавшись з озброєними загонами Лівобережжя, нападали на транспорт, який йшов по Дніпру. Тому вирішено було супроводжувати торгові судна бойовими кораблями. Тож у лютому 1919 року, до початку навігації по Дніпру, розпочалася організація Дніпровської військової флотилії. Її основу складали річкові пароплави, озброєні 3-х дюймовими польовими гарматами зразка 1902 року, та бронекатери російського флоту. Екіпаж набирався з моряків чорноморського та балтійського флотів, а також бійців бронепоїздів. Очолив флотилію командир сухопутного броненосця А.В.Полупанов. 21 травня 1919 року Рада народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки ухвалила декрет про націоналізацію всіх морських та річкових пароплавних і корабельних підприємств, на яких річкові пароплави та торгівельні судна пристосовували до військових дій.
    653ffc225bba9a396ea0fae4323093ac[1].jpg
    Ще на початку травня у Єлисаветграді (сучасний Дніпропетровськ) начальник Задніпровської дивізії отаман Григор’єв проголосив Універсал до українського народу із закликом встати на боротьбу з урядом Раковського і взяти радянську владу до своїх рук. Південь та Правобережжя України охопили антикомуністичні збройні виступи. Тож однією з перших військових операцій новоствореної флотилії став розгром повстанців під Києвом («банда» отамана Зеленого). З перших боїв стало зрозуміло, що нове формування досить ефективне і тому командування Червоної армії починає частіше використовувати флотилію у взаємодії із сухопутними військами. Особливо відзначились моряки-дніпровці влітку та восени 1919 року у битвах із денікінцями.

    З кінця 1920 року Дніпровська флотилія була розформована. Залишилось лише кілька суден для несення патрульної служби у Києві. Але 1931 року Дніпровська флотилія знову була відновлена. На київському заводі «Ленінська кузня» споруджено нові бронекатери та монітори, названі іменами тих моряків, як відзначились у боях громадянської війни: «Левачёв», «Жемчужин», «Флягин», «Ростовцев», «Мартынов». Основне завдання відновленої флотилії: на випадок війни вона мала протистояти досить сильній польській Пінській флотилії.
    5130f7a716bc37b45b4033749f0bdbc3[1].jpg
    У вересні 1939 року, коли Гітлер та Сталін поділили між собою Польщу, поляки затопили свою флотилію. Невдовзі ці судна були підняті та відремонтовані, вони й поповнили Дніпровську флотилію.

    У липні 1940-го Дніпровська військова флотилія була розділена на новостворені Дунайську (місце дислокації – Ізмаїл) та Пінську (місце дислокації – Пінськ) військові флотилії. У червні 1941 року обидві флотилії нараховували понад 150 бойових кораблів і були підпорядковані командуванню Західного та Південно-Західного фронтів.
    27a05cb384641598d7086e351256de9d[1].jpg
    11 липня 1941 року Пінська військова флотилія прийняла перший бій з фашистами на підступах до Києва. І вже у вересні 41-го вона загинула майже у повному складі. Того ж дня, 11 липня, військове формування було розділено на три загони: Березинський, Прип’ятський і Дніпровський. Останній очолив капітан 1-го рангу І.Кравець, а ввійшли до його складу монітори «Левачёв», «Флягин», 6 канонерських човнів, 7 бронекатерів, 2 зенітні плавбатареї та дивізіон тральщиків. Перед Дніпровським загоном стояло завдання забезпечувати переправи в районі Київ – Канів.

    У липні-серпні 1941 року на берегах Дніпра відбулась одна з видатних битв початкового періоду війни – оборона Києва. Її кордони простягалися від Коростеня (Житомирська обл.) до Канева. Тож по Канівській землі проходив лівий фланг оборонних рубежів Києва, який обороняли дивізії 26-ї армії Південно-Західного фронту під командуванням генерала Ф.Я. Костенка. В цьому районі наступали фашистська перша танкова група генерала Клейста, дивізії 6-ї польової армії, а також авіація. Ціною великих втрат в живій силі і техніці ворогу вдалося відтіснити війська 26-ї армії до Канева. Наше місто зазнало бомбових ударів фашистської авіації ще з перших днів війни, які були націлені на важливий стратегічний об’єкт – канівський залізничний міст. Про оборону мосту у серпні 41-го писав кореспондент «Комсомольской правды» Аркадій Гайдар у нарисі «Міст».
    48f739414314508ec8c70dadc4f0bc1a[1].jpg
    Для ліквідації канівського плацдарму гітлерівське командування виділило спеціальну групу дивізій зі свого резерву під командуванням генерала Шведлера у складі свіжих, повністю укомплектованих дев’яти дивізій, в тому числі мотодивізії СС “Вікінг” із завданням відрізати 26-у армію від Дніпровських переправ, оточити її та знищити до 12 серпня.

    Головний удар по канівському плацдарму ворог наніс з боку залізничного мосту. Проти свіжих сил 94-ї піхотної дивізії під командуванням генерал-майора Пфейфера і мотодивізії СС «Вікінг» боролися 97-ма дивізія полковника Ф.М. Мальцева. Сили були нерівні: фашистські війська нараховували 16 тис., а чисельність 97-ї дивізії разом з підсиленням – 2 тисячі. Неоціненну допомогу бойовим підрозділам надавав бронепоїзд №56, який безперервно курсував вздовж лінії оборони. У критичні хвилини йому на виручку поспішали бронекатери «Смоленск», «Верный», «Передовой», які з Дніпровських вод обороняли підходи до мосту. «Смоленск» спрямовував артилерійський вогонь на Винарову долину, а «Верный» – на Довжик, завдяки чому наступ ворога дещо призупинявся.
    3a7397afed73d5832c507b9b741d3f27[1].jpg
    Безперервна кривава битва за Канівський плацдарм тривала з 13 до 16 серпня. Ворог ніс величезні втрати в живій силі і техніці, але ніщо не могло зупинити його на шляху до переправи. Тож частини Червоної армії спішно переправлялися на Лівий берег. Залізничний міст через Дніпро підірвали спеціалісти НКВС, чим на певний час зупинили фашистів. Саме тоді була зруйнована залізнична переправа через Дніпро в районі Канева, сполученням Миронівка-Золотоноша. У повоєнний час міст так і не було відновлено, натомість діяла паромна переправа. Після 1964 року, коли почала споруджуватись Канівська ГЕС, міст було частково відновлено: по ньому підвозили будівельні матеріали з Лівобережжя. З побудовою дамби потреба у залізничному мості відпала взагалі, так він і залишився стояти над Дніпровськими водами.

    Та повернемось до гарячих серпневих днів 41-го. Після відходу червоноармійців на Лівий берег бронекатери залишились відрізаними від основних сил. Тож спочатку вони пішли вниз по Дніпру і в районі Бубнової Слобідки з’єдналися з черкаськими загонами. А далі тривали гарячі бої за черкаські переправи. Згодом, за наказом командування, всі кораблі здійснили прорив до Києва, де своїм вогнем надавали підтримку військам Київського укріпрайону. Канонерський човен «Верный» затонув на Десні внаслідок бомбових ударів ворожої авіації. Не багатьом морякам вдалося вибратися на берег. Серед них був артилерійський навідник Петро Танана, який тривалий час проживав у нашому місці. Уцілілі судна, виконавши своє завдання, за наказом командування були підірвані, а моряки-дніпровці самотужки пробивалися з оточення на схід.
    a3a4cc9c7b0c979abd167b58cdeb4359[1].jpg
    Наприкінці жовтня 41-го до хати Буц Марти Никифорівни (1900 – 2001), жительки села Григорівки постукали троє юнаків. Це були бійці Дніпровської військової флотилії. Голодні й обірвані вони намагалися дійти до своїх. Звичайно, жінка впустила їх до хати, накормила, перевдягла – її син та чоловік теж були на фронті. Але сусід піддивився у вікно і, побачивши чужинців, заявив до поліції… Моряків забрали і розстріляли на краю села, а жінку від розправи врятувало лише те, що на той час в селі не було ворожих солдатів, тут «керували» поліцаї з місцевих. Документи бійців вона жбурнула в піч, лише один комсомольський квиток відкрила. До кінця життя пам’ятала надпис у квитку – Соколов, Москва.

    На жаль, могили моряків розшукати не вдалося, оскільки очевидці тих подій давно померли. Але пошуковці Київської громадської організації «Товариство ветеранів розвідки ВМФ» нещодавно натрапили на сліди одного з бійців, старшини другої статті Соколова Сергія Никандровича, який протягом багатьох років вважався зниклим безвісти. Народився моряк-дніпровець у м. Солнечногорськ Московської обл. в 1914 році, служив на моніторі «Житомир». Останній лист до рідних було датовано 4 липня 41-го.

    У травні 1981 року на набережній Дніпра було встановлено пам’ятний знак на честь воїнів Дніпровської військової флотилії. Архітектор меморіалу В.Тофан, у спорудженні пам’ятного знаку брали участь черкаські художні майстерні, а постамент, на якому встановлено судно, збудований працівниками Канівського будівельного управління. Тоді ж відбулася зустріч ветеранів Великої Вітчизняної війни, колишніх моряків-дніпровців. Був серед них і Танана Петро Федорович, його спогади про криваві бої в районі дніпровських переправ неодноразово друкувала «Дніпрова зірка» на початку 80-х років минулого століття.
    a08ec67887b3f76ecfff317610024f8a[1].jpg
    За словами голови ветеранської організації Канівщини та директора клубу-музею «Ветеран» В.Л.Бондаря катер, що й досі можна побачити на набережній Дніпра у міському парку, привезли із Далекого Сходу. Подібні за конструкцією судна відбивали навальні атаки ворога у складі Дніпровської військової флотилії на початку Другої світової війни. Цей катер, учасник бойових дій на Далекому Сході, відреставровано у Хабаровську. В Україну ж його перевозили залізницею.

    Хочеться вірити, що цей бойовий катер зможуть побачити наступні покоління і через багато десятиліть. А ще хотілося б вірити, що коли якийсь молодик занесе руку, щоб залишити автограф на броньованому борту чи щось відламати, то він раптом уявить, як його діди-прадіди громили ворога з Дніпровських вод на такому ж судні.



    Текст підготувала:
    Завідувач науково-дослідного відділу Шевченківського національного заповідника «Канів від давнини до сучасності»
    Ольга Ісаєва
  3. Іван Підкова - козацький отаман і господар Молдавії. За підписом під єдиним збереженим у польському альбомі початку XVII ст. портретом Підкови, він «був таким сильним, що не лише ламав підкови, а й таляри, а коли увіткнув таляр у дерев'яну стіну, то його треба було вирубувати. Узявши за заднє колесо, він зупинив повіз, запряжений шестериком коней. Дишель ламав об коліно. Узявши зубами бочівку меду, перекинув її через голову. Узявши в руки волячий ріг, пробив ним ворота». У 1577р. разом з отаманом Яковом Шахом Підкова на пропозицію молдавських бояр, невдоволених правлінням поставленого турками господаря Петра Кульгавого, пішов у Молдавію, розбив військо господаря в кількох битвах і 29 грудня здобув Ясси. Підкову було проголошено господарем, але згодом турецько-волоська армія змусила козаків покинути Молдавію. У Немирові Підкову по-зрадницьки схопили слуги брацлавського воєводи Я.Збаразького (попередньо він підтримував Підкову). На вимогу турецького султана король Польщі Стефан Баторій наказав стратити козацького ватажка у Львові.

    Його було стято на площі Ринок 16 червня 1578 р. й поховано в Успенській церкві. Згодом козаки з почестями перевезли останки героя до Канева й поховали в монастирі під Чернечою горою над Дніпром. Діяльність Івана Підкови оспівана в козацьких думах, у поемі Т. Шевченка, творах румунського письменника М. Садовяну. Пам'ятники І. Підкові споруджено у Львові (1982) і Черкасах (1987).

    Одним із перших (1578 р.) розповів світові про Підкову італієць Алессандро Гваньїні з Верони, ротмістр польського війська, комендант Вітебська, в «Описі Європейської Сарматії», виданому в Кракові латинською мовою і кілька разів перевиданому в різних країнах. Протягом тривалого часу твір Гваньїні був на Заході популярним джерелом інформації про Україну й козаків, у ХУІІ-ХУІІІ ст. мав великий успіх і в Україні.

    За словами Гваньїні запорізький козак Іван Підкова, «як дехто вважав», був рідним братом загиблого в жорстокім боротьбі з турками молдавського господаря Івоні (1574 р.). Івоню, до речі, також активно підтримували українські козаки з гетьманом Свірговським. Молдавська знать запропонувала Підкові трон господаря: надіслала листи київському воєводі К.Острозькому й барському старості, прохаючи надати Підкові допомогу лише до Дністра, де вони самі чекатимуть його з військом. V Барі до Підкови пристали шляхтич Копицький, який двадцять років жив і воював серед козаків, та молдаванин Чапа. Вони привели до Підкови гетьмана Шаха і 330 козаків, і з цими силами Підкова вирушив на Молдавію. Однак почувши, що проти них іде воєвода Петро з численним військом і гарматами, Підкова відійшов в Україну. Господар Петро й султан негайно звернулися до короля з протестом, і той наказав коронному гетьманові й місцевим магнатам схопити Підкову. Слуга коронного гетьмана Боболецький, маючи 3 роти війська, спробував це зробити, але Підкова з 50 козаками зайняв вигідну оборонну позицію на броді під Немировом, і поляки відступили. Підкова зі своїм загоном спокійно в'їхав до Немирова. Боболецький спробував діяти через підстаросту, але отримав відповідь: «Я не можу тобі його видати, але й не бороню його, візьми його собі, якщо хочеш». Тим часом до Підкови знову прийшли 600 запорожців Шаха (при цьому на Низу залишилося ще 400 козаків ), і він здійснив повторну спробу здобути Молдавію. Коли Підкова прийшов до Сорок, «найперше чернь його привітала як пана». Битва під Яссами проти переважаючих військ турків і Петра Кульгавого, детально описана професійним вояком, може служити взірцем козацької тактичної майстерності.

    Воєвода поставив попереду свого війська 500 яничарів з гарматами й вогнепальною зброєю. Однак козаки, помітивши дим від запалених ґнотів, за командою впали на землю за мить перед турецьким залпом. Турки, подумавши, що ті побиті, кинулись на козаків. Але ті, підхопившись, одночасно вистрелили з рушниць, поклавши на місці 300 вершників. Решта кинулася врозтіч. Після цієї невдачі Петро Кульгавий втік до свого брата, волоського господаря, й попросив допомоги в Порти. Підкова ж, з ентузіазмом зустрінутий і підтриманий населенням, здійснив ряд енергійних кроків для налагодження внутрішнього життя держави, випустив усіх в'язнів. Тим часом, за наказом султана, Петро Кульгавий отримав значні підкріплення з Силістрії, Нікополя, Відіна. Коли турки й Петро підійшли до Ясс, молдавсько-козацьке військо виступило назустріч.Козацька розвідка, вислана Шахом, сповістила, що турки погнали перед військом череди худоби, «бажаючи піший люд стратувати худобою», а перед худобою турки вислали «гарцівників», що мали спровокувати противника на атаку. Натомість козаки висунули вперед стрільців з рушницями. Ті, ведучи безперервний вогонь, вистріляли «гарцівників», а потім вогнем змусили худобу повернути назад.

    Задум турків обернувся проти них самих. Використовуючи замішання в лавах ворогів, Підкова й Шах ударили з флангів і завдали Петрові нищівної поразки. Колишній господар ледве зміг утекти з поля бою. Однак Підкова не зміг скористатися з перемоги, бо проти нього вийшло велике семигородське військо. Забравши 14 гармат і «щонайкращі речі», Підкова повернувся в Україну. Однак у Немирові брацлавський воєвода Я.Збаразький запропонував Підкові поїхати до короля й пояснити ситуацію. Посередником виступив коронний гетьман (він мав королівський наказ за всяку ціну схопити Підкову), який і доставив Підкову до Варшави, на сейм. Король хотів стратити його негайно, але шляхта «дуже шкодувала того Підкову, як доброго мужа». Тим не менше, після сейму Підкову послали до в'язниці в Раві, а потім стратили у Львові на вимогу султана. Закінчуючи розповідь про Підкову, Алессандро Гваньїні підсумовує: «Це був завжди й зараз є дуже помічний і войовничий козацький народ проти всіх неприятелів коронних, литовських і руських, особливо проти турків і татар, які часто вдираючись на Україну з азійських степів, перед тим чинили великі шкоди, як про це пишуть усі хроніки. Але тепер ці войовничі молодці тим поганським бісурманам немало псують забаву, за що подякуймо Господові Богові» (Z krön і кі Sarmacyi Europskiej Alexandra Gwagnina z Werony... Krakow, 1860, s. 229).

    Німець Л. Мюллер, який служив королю Стефанові Баторію, також з симпатією описує козаків, згадує про демарші турків, які вимагали від Баторія страти Івана Підкови. «Цей Підкова, - пише Мюллер, - був видатний муж і володів незвичайною силою. Оскільки він гнув руками кінську підкову з такою ж легкістю, як розривають шматок паперу, козаки на кордоні обрали його своїм начальником, і він невтомно дошкуляв туркам» (Müller L. Kurze und wahrhafte Beschreibung welcher massen dieser jetzt regierungen König in Polen Stephanus... - Frankfurt, 1 585, ненум.)

    Страту Підкови Мюллер, з лояльності до короля, виправдовує вищими державними інтересами. Однак вона, як вказував агент тосканського герцога Ф.Талдуччі, «накликає ганьбу на польське королівство». Талдуччі зі слів довіреної особи детально описав мужню поведінку Івана Підкови перед стратою. У своїй реляції Талдуччі повідомляє й такі подробиці: «сам король у день страти раненько виїхав з міста під тим приводом, що вирушає на полювання і буде відсутнім два дні». Виїжджаючи, він наказав, щоб усі в фортеці були при повному озброєнні, в тому числі і його охорона, і щоб брами були замкнені. Король побоювався, що козаки спробують визволити свого вождя зброєю. Після від'їзду його величності, коли було виконано всі необхідні розпорядження, перед 14 годиною Підкову привели на площу. Він не був зав'язаним, і ніхто не тримав його рук за спиною, що йому дозволили з королівської ласки. При оголошенні смертного вироку стояв великий гамір через гуркіт барабанів і гомін людей. Підкова обійшов два рази площу, погладжуючи бороду й дивлячись на люд, показуючи, що нітрохи не боїться смерті. Він поросив тиші і, досягши цього, мовив такі слова: Мені нічого невідомо окрім того, що я повинен вмерти, тому що турок, невірний хан-язичник, наказав вашом у королеві, його підданом у, здійснити страту, і ваш король дав таке розпорядження.

    Та врешті-решт це для мене не має ніякого значення, одне запам'ятайте, що мине небагато часу, і те, що діється зараз зі мною, станеться і з вами, і з вашим добром, і голови ваші й ваших королів відвезуть у Константинополь, як тільки невірний хан-бусурман таке накаже»; помовчавши трохи й обернувшись до восьми своїх людей, що оточували його, додав: «Прошу вас, аби цим моїм слугам і товаришам, таким чесним, як і я, після моєї смерті не чинили жодних перешкод, тому що, по-перше, вони порядні люди. Крім того, вони чесно служили республіці, отже, заслуговують не лише того, аби ніхто не завдавав їм образи, але й того, щоб їх нагородили за їх заслуги». Тоді ще додав; «І ще попрошу вас, оскільки ця безчесна людина /вказуючи на ката/ негідна торкатися мого тіла при житті, не дозволяйте йому доторкатися до нього і після смерті, лишивши це моїм людям, які перебувають тут лише для того, аби віддати мені цю останню послугу». Один з них підійшов до нього з великою шклянкою вина і подав шклянку, яку він взяв з радістю й надпив великим ковтком. Тоді звертаючись до того, від кого взяв шклянку, він, за звичаєм його батьківщини, сказав, що п'є за його здоров'я і всіх його товаришів. Після цього він знову перейшовся туди і назад і пішов до місця страти. Побачивши жмут соломи, на яку він мав стати колінами, голосно мовив: «О господи, невже я негідний схилити коліна на щось благородніше?» - повернувся до своїх людей і сказав: «Підіть до моїх речей і принесіть мені килимок, який в мене ще залишився». Це негайно виконали. Тоді він схилив коліна, прочитав молитву й перехрестився за руським звичаєм, бо він був цієї віри, й закрив очі, чекаючи смертельного удару. Але оскільки кат не завдавав удару, він повернувся і спитав у нього: «Що ж ти:». На це кат відповів: «Твоя милість, потрібно закотити одяг, аби не заважав він удару». Почувши це, він сказав: «Дуже добре». Він сам розправив свій одяг як належало, сказавши кату, аби робив свою справу, і, здавшися господу, прийняв смертельний удар з великим спокоєм. Один з присутніх, що знаходився там, як гадають, саме для того, щоб показати, що вирок виконано, взяв його голову і тричі показав її народу.

    В цю мить виявилося й велике народне співчуття, і настільки сильне ремство, що можна було побоюватися повстання... У присутніх людей з народу покотилися сльози, особливо у багатьох з тих воїнів, які прибули сюди, очевидно лише заради нього. Гайдуки, чекаючи будь-чого, стояли з аркебузами напоготові... Відомо, що ця подія викликала в народові велике невдоволення». (Історія Львова в документах і матеріалах. — Київ, 1986, № 34). Після страти люди взяли його тіло, пришили до нього голову, поклали останки в зелену труну, яку він сам собі приготував, і віднесли в Успенську церкву. Очевидно, оплакуючи козацького гетьмана, багато українців Львова вперше відчули всю спорідненість з козаками, а зі слів Івана Підкови зрозуміли, кого він захищав і проти кого воював. Так трагічна історія славного гетьмана Івана Підкови вперше знову поєднала галичан з наддніпрянцями.

    * * *

    Драматичну історію Івана Підкови детально відбито також у реляціях з Варшави папських нунціїв Лаурео й Калігарі. Останній, зокрема, пише, що ця страта, вчинена Стефаном Баторієм на догоду туркам, «справила на всіх погане враження» (Россия и Италия, Сборник исторических материалов и исследований..., т. 2. - СПб, 1907, с. 59). Івана Підкову часто згадують і пізніші західноєвропейські історики серед козацьких полководців і гетьманів, уславлений у війнах проти турків, татар і Польщі (Наливайко Д. Козацька християнська республіка / Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам'ятках. - Київ, 1992, с. 75). Діяльність Івана Підкови була однією з найгероїчніших сторінок боротьби українського козацтва проти турецько-татарського поневолення. Водночас вона виразно засвідчила, що козацтво, активно діючи на міжнародній арені, починало усвідомлювати себе самостійною силою, непідвладною польському королеві, шукало шляхи для створення власної незалежної держави.

    Іван Сварник, історик
  4. Чимало сторінок життя Олександра Павловича Ленського пов’язані з Канівщиною. Олександр Павлович Ленський – відомий актор, талановитий педагог і театральний режисер. Він син трьох земель: народився в Молдавії, виріс і став відомим митцем у Росії, а міцна дружба єднала його з Україною.
    4bacc09a0744c7afa88c5f099091deb5[1].jpg
    О.П.Ленський (Вервіціотті) народився в Кишиневі (13) жовтня 1847 року. Своє прізвище – Вервіціотті – він дістав від матері-італійки, яка була співачкою і гастролювала в Росії.(Ленський – сценічний псевдонім Олександра Павловича). Батьком його був князь Павло Іванович Гагарін. Дитинство майбутній актор провів у Тамбовській губернії, в маєтку Сасово, який належав його батьку. Ріс майбутній актор сам, тому що брат Анатолій (1858 року народження) був ще немовлям, а з селянськими дітьми грати не дозволялось.

    Його єдиним товаришем для ігор був улюблений пес Пупс, як називав його князь Гагарін. Пізніше майбутній актор познайомився з сином селянки Агафії на ім’я Морька. Вони гралися разом, поки їх не побачили слуги, які й розказали батькові, що «барчук играет с беспортошным». В результаті «компанію» розлучили і малий Олександр знову став одиноким в цьому великому домі і саду…

    Ленський після цього став жити виключно в світі фантазії і, щоб навколо нього не говорили, не робили, він був думками зі своїми улюбленими героями: Робінзоном Крузо, Дон Кіхотом. Взимку йому подобалося проводити час в кабінеті батька. Це була простора кімната з трьома великими вікнами, що виходили в сад. Біля однієї зі стін стояли полиці з книгами в шкіряних палітурках і без, більшість книг написані французькою.

    Тут же стояв пюпітр з нотами і стіл, на якому лежала улюблена скрипка батька в прекрасному футлярі з великим гербом на кришці. Князь дуже любив музику і багато грав на скрипці. Майже щовечора з кабінету лунали звуки скрипки, то батько актора імпровізував, стоячи біля вікна в цілковитій темряві.

    Олександр любив слухати звуки батькових імпровізацій, які були завжди чомусь сумні. Темою варіацій були мотиви російських і малоросійських пісень. Влітку батько грав біля відчиненого вікна, дивлячись в небо, і закінчував завжди на високій ноті.

    Зимовими вечорами, коли він ще не вмів читати, хлопчику подобалося слухати казки, які розповідали няня та інші слуги. Він також любив співати з ними російських пісень і дуже радів, коли його хвалили: «Какой барчук у нас голосистый!» Читати, писати, чотирьом правилам арифметики і історії навчив його сільський диякон.

    Згодом князь Гагарін розорився і сім’я стає бідною. Невдовзі помирає мати, і Олександр з батьком переїжджають до Москви. Через деякий час помирає і князь, а хлопця бере на виховання Корнелій Миколайович Полтавцев, артист імператорського Малого театру. Полтавцев К.М. був доброю людиною, але освіту в цій родині Ленський не здобув ніякої. Знання, які отримував при домашніх заняттях було недостатньо, так як Ленського весь час відволікали, посилаючи, то на пошту, то в аптеку по ліки. Потім він продивлявся матеріал самостійно, але це було дуже важко. Уроків у нього не питали, лише інколи вчитель звертався до нього з запитаннями.

    З часом Ленський захопився живописом і скульптурою, але Полтавцев не звертає на це увагу. Ленський заздрив своєму товаришу Генріху Манізеру, художнику-жанристу, який тоді навчався в школі живопису і скульптури і показував свої роботи.

    Чим далі проживання у Полтавцевих ставало нестерпним. Бажаючи бути хоч чимось корисним, Олександр почав ходити до театру, де виконує різні обов’язки. В його серці спалахнула пристрасть до сцени, він зрозумів, що хоче стати актором театру. Ленський О.П. просить влаштувати його хоч в який-небудь провінційний театр, але Полтавцев весь час відмовляється. Корнелій Миколайович не бачив у своєму вихованцю великого актора. На його думку Олександр міг бути тільки статистом, зважаючи на його некрасиве і невиразне лице.
    9ecfbb0dff5cfb1e033940fe6c5579b1[1].jpg
    Все це, звичайно, не вбило в серці хлопця пристрасті до театру, але розвинули такі риси характеру як самолюбство, сором’язливість. Бажаючи проявити свій талант, Ленський бере участь в спектаклях, в яких грали його однолітки. Ні в який серйозний гурток він через свою сором’язливість потрапити не міг. Ці спектаклі вони грали в різних будинках, які підшукували самі, а декорації робили із дешевих шпалер, так як їм ніхто не давав спеціального приміщення.

    Одна з пригод під час спектаклю поклала кінець цим виступам. У неділю, коли йшов спектакль, несподівано прийшов господар будинку і побачивши таке зібрання, він закричав: «Это что еще такое?... Вон сейчас же отсюда!..»

    6Після цього випадку сім’я Полтавцевих вирішила відправити його разом з французом Лемерсьє на Сергієвські мінеральні води, що в Самарській губернії. Лемерсьє збирався відкрити студію фотографій і навчити цій справі Ленського. Але француз не навчав його, тому що весь час проводив, то на полюванні, то на гулянках. З Ленським він поводився як деспот і давав різні команди: прийми, подай, принеси, віднеси. Не витримуючи цього, він вирішує повернутись назад до Полтавцевих. Тож Олександр їде до Самари, де купує квиток на пароплав до Нижнього Новгорода. Зійшовши з пароплава, він запитує в людей дорогу до Московського вокзалу, щоб добратися по шпалам до Москви. Йдучи Ленський побачив афішу, зупинився і прочитав: «Денщик Петра Великого; роль Трохима исполнит артист императорских московских театров Корнелий Николаевич Полтавцев». Ленський знаходить Полтавцева і розповідає йому про свої пригоди.

    На другий день Полтавцев К.М. відправляє хлопця до Москви. Після повернення Ленський продовжує грати епізодичні ролі в спектаклях: зіграв роль Рожкова в водевілі «Средство вылечит волокит», слугу в «Дело в шляпе» та ін. Його захоплення сценою збільшувалось з кожним днем. В той час Полтавцев часто хворіє і вирішує відправити його до міста Володимира. Тож з 1865 року почалась нова ера в житті Ленського. У 18 років він стає актором провінційного театру Михайла Ілліча Огарьова, режисером якого був Олексій Олександрович Ральф. Вперше Олександр дебютував під псевдонімом «Ленський» в ролі слуги Жозефа в одноактній п’єсі Соловйова «Игра счастья». Виступав в водевілях («Дело в шляпе», комедія в одній дії, переклад М. Лошкевича) і в п’єсах (роль князя Балкасова в «Паутине» Манна, «Рай Магомета» – роль Белами).

    Протягом тижня ставились два-три спектаклі. Ленський пізніше пригадував, що не зустрічав такого доброго відношення до мистецтва і до трупи як у подружжя Огарьових. Через деякий час Ленського запросив Смольков Федір Костянтинович до Нижнього Новгорода. В цьому театрі він зіграв такі ролі: Загорецкого в «Горе от ума», царевича Федора в «Смерти Иоанна Грозного»,Орфея в «Орфей в Аду». Гациський в книзі «Нижегородский театр» пише: «Господин Ленский является хорошим водевильным актером, очень удачно играет и Орфея, в котором прекрасно говорит свои монологи». Крім цього грає в п’єсі «Ришельє» і Генріха в п’єсі «Смерть» або «Честь». В цей період Ленський починає читати книги про мистецтво і театр.

    Потім були виступи в Самарі (де змінює амплуа комічних старців і простаків на молодих коханців), Муромі, Саратові, Казані, Астрахані, Новочеркаську, Тифлісі (де він вперше зустрічається з Южиним (Сумбатовим) Олександром Івановичем); серед зіграних ним ролей – Борис в «Грозі» Островського, Ніно в «Уголино» Полевого, Хлестакова в «Ревизоре» Гоголя.

    В 1873 році Ленський анонсований в трупі Приватного загальнодоступного театру в Москві. Афіші, які збереглися, дозволяють встановити його високе третє місце в трупі після Н.Х.Рибакова і П.П.Медвєдєва. Ленський зіграв більше 30 ролей в п’єсах Шекспіра, Мольєра, Шиллера, Островського, Сухого-Кобилина.

    І потім він знову актор в містах: Казані з 1873 по 1874 рік, Нижньому Новгороді –1874/1875 рр., з 1875 по 1876 рр. – Одеса. В Одесі останній провінційний сезон, де Ленський зустрівся з Самойловичем. «Одесский вестник» писав: «В лице Ленского мы имеем дело с будущим украшением и гордостью русской сцены».

    З квітня 1876 року Ленський актор Малого театру в Москві. 26 квітня він дебютував в ролі Сарматова «Ошибка молодости» Штелкера, 28 квітня – «На всякого мудреца довольно простоты» Островського в ролі Глумова, 30 квітня – «Горе от ума» Грибоєдова – в ролі Чацького. 29 квітня Олександра Петровича зараховано на три роки в трупу Малого театру зі ставкою 800 карбованців на рік та 20 щорічних одноразових карбованців за бенефіс. Уже наступного сезону Ленський зіграв 25 нових ролей.

    Ленський приходить в Малий театр вже сформованим актором. Сучасники відмічали його ліризм, м’якість акторської манери, глибину і простоту виконання. Глибокий талант Ленського, сповнений мрії і шляхетності, порівнювали з музикою Шопена.

    У нього були чудові сценічні дані. Привабливість творчої особистості Ленського, його велике мистецтво, шляхетність його героїв створювали навколо актора атмосферу загальної любові, поклоніння і захоплення. «Я был влюблен в Ленского – и в его томные, задумчивые, большие голубые глаза, и в его походку, и в его пластику, и в его необыкновенно выразительные и красивые кисти рук, и в его чарующий голос тенорового тембра, изящное произношение и тонкое чувство фразы, и в его разносторонний талант к сцене, живописи, скульптуре, литературе…» – писав К.С.Станіславський в книзі «Моя жизнь в искусстве».
    e3d56214d3b40d8a05ae61a915250f9b[1].jpg
    Не раз зустрічав митця і Київ. У 1878 і 1879 роках кияни захоплено аплодували йому, коли він грав такі ролі як Гамлет, Чацький і Дон Жуан.

    Влітку 1889 року Ленський з трупою акторів Малого театру гастролював в Одесі. Ленський запросив з собою А.П.Чехова. Познайомилися вони в 1888 році, але Чехов бачив його на сцені до цього і навіть писав про нього в петербурзькому журналі «Осколки»: «У нас временно проживает (вероятно, не без паспорта) ваш первый любовник Ленский, бывший когда-то нашим. Он еще более потолстел против прежнего, брюзг малость, но фигурен и французист по-прежнему. Москвички встретили его такими аплодисментами, после которых с ладоней сползает верхняя кожица, а мужья и братья москвичек возводят его в Сальвини и во все лопатки торгуются с театральными барышниками. Теперь он у нас баловень, словно кадет, приехавший на каникулы к маменьке.»

    У сезоні 1888/89 років Чехов і Ленський часто зустрічалися, розмовляють про театр. Ленський був старшим на 13 років, але різниця у віці не відчувалась. Чехов у своїх листах згадував про Ленського як про свого приятеля.

    Про взаємовідносини Ленського і Чехова наприкінці 1880-их років згадував літератор П.А.Сергеєнко: «Надо было слышать, с каким присущим Александру Павловичу воодушевлением, захватывающим слушателей, он говорил о даровании Чехова и с каким неподражаемым мастерством читал в интимных кружках чеховские рассказы! Но надо было видеть, какими прелестными зарницами вспыхивало меланхолически вялое лицо Антона Павловича, когда он говорил с Ленским или о Ленском». Два митці планували навіть спільно видати «Хрестоматію сценічного мистецтва».

    Коли Чехов А.П. написав твір «Попрыгунья», то Ленський образився не за себе, а за знайомих і друзів. У цьому творі Ленський зображений, як «артист из драматического театра, большой, давно признанный талант, изящный, умный и скромный человек, и отличный чтец». Він не вислухавши пояснень Чехова А.П., посварився з ним назавжди.

    О.П.Ленський стає центральною творчою фігурою серед акторів Малого театру. У сезон 1875/76 років актор виступав в Одесі. Коли він залишив місто, місцева преса передбачила йому «блестящую будущность». Передбачення збулися. Через 13 років Ленський приїжджає разом з московською трупою акторів. «Одесский вестник» від 8 липня 1889 р. писав: «Московское товарищество» чересчур скромничает… Имея в своем составе такую выдающуюся силу, как Ленский, оно ничем не подчеркнуло его имени, не выдвинуло его… Откуда публике знать, что приехал тот самый Ленский, от которого она лет десять-двенадцать тому назад с ума сходила, устраивала ему овации, подносила адреса, подарки».

    Олександр Павлович гастролює Україною, де його душу назавжди полонили краєвиди Києва і Канівські гори. У вільні від вистав години він подорожує Дніпром. Повернувшись до Москви, Ленський остаточно вирішує: віднині свій відпочинок між гастролями проводити над Дніпром у Селищі на Канівщині. Незабаром вище Канева, на схилі дніпровської гори, він побудував дачу. З цієї пори Селище стає місцем постійного мешкання Ленського.

    5Довгий час селищанські старожили пам’ятали Олександра Павловича, його задушевні бесіди, цінні життєві поради, дружню підтримку, яку завжди вони мали від видатного актора. Ленський багато малював – це народжувались ескізи декорацій до майбутніх вистав, портрети героїв, життя яких він хотів відобразити на сцені. Як велику коштовність Олександр Павлович приносив додому добуту десь у далекій поїздці по Дніпру особливу глину. Після цього минали дні у напруженій праці – і з-під рук чарівника виходили скульптури. Таким запам’ятали односельці Ленського.

    Та ось восени 1908 року він тяжко захворів. 30 вересня Ленський зустрічається з директором імператорських театрів В.А.Теляковським з проханням про відпустку без збереження заробітку, «впредь до выздоровления». Коли Ленський залишив театр трупа по ініціативі Яблочкіної Олександри Олександрівни звернулися до нього з листом «Глубокоуважаемый Александр Павлович! Как громом поразила всех нас весть о Вашем уходе из Малого театра на неопределенное время… Мы знаем, что Вы устали, что здоровье Ваше, а главное, нервы требуют продолжительного покоя, но тем не менее мы просто не можем примириться с мыслью, что Вы, один из главнейших представителей нашего театра и художественный наставник чуть ли не половины труппы, нас покидаете. Рискуя вызвать Ваш гнев, мы считаем себя вправе требовать, чтобы, как только здоровье и силы Ваши позволят, Вы тотчас вернулись бы к нам, а мы, Ваши товарищи , с тоскливым нетерпением и горячей любовью будем ждать Вас домой, в осиротеющий без Вас Малый театр. Москва, 1908 г. Октябрь.»

    Коли Ленський залишив театр, це визвало ряд відгуків в пресі і в приватній переписці. Ось уривок із листа Олександра Олександровича Федотова до своєї матері Федотової Ликерії Миколаївни від 28 вересня 1908 р.: «Много у нас случилось за это время событий, дорогая мамочка, и событий не весьма приятных. Ленский, обозленный сплошной травлей и администрации нашей, и газет, подал прошение об отпуске впредь до выздоровления без сохранения содержания. Уход его из главных режиссеров, конечно, всем им был приятен, но они не ожидали, что он уйдет и из актеров: это уже скандал. А он говорил, что оставаться под Гзовской, которая, несомненно, вернется, как только он уйдет, он не в состоянии, и ни в какие уговоры не идет. Уйти он хочет с 1 ноября.»

    Останній вихід Ленського О.П. на сцену відбувся в своїй постановці «Без вины виноватые» 2(15) жовтня, де він виконував роль Дудукина.

    Перший серцевий приступ Ленський переніс 7(22) жовтня. Однак незабаром стан здоров’я Ленського дещо поліпшився. 23 жовтня до нього заїхав О.І.Южин, який пізніше згадував, що застав хворого спокійним і майже здоровим. Однак, коли дружина хворого вийшла з кімнати, то Ленський, оглядаючись на двері, сказав Южину: «Слухай, прошу тебе. Якщо я вмру, того ж дня відвези мене в Селище і щоб ніяких помп, вінків, промов…» 25 жовтня смерть здолала хворого. 26-го увечері тіло покійного з московської квартири Ленського перенесли на руках до Брянського вокзалу і відправили в окремому залізничному вагоні до Києва, а звідти Дніпром до місця поховання.

    Увечері 28 жовтня пароплав «Воєвода» з тілом Олександра Павловича пристав біля Селища. Наступного дня, як писали «Московские ведомости», відповідно до бажання покійного, «похоронна церемонія була позбавлена всілякої пишності та урочистості. Не було ні вінків, ні промов. Прах славного артиста Малого театру проводжали до місця його вічного спочинку тільки родичі небіжчика і селяни Селища, які на руках несли домовину». Так воля О.П.Ленського була твердо виконана його надійним побратимом: в останню дорогу супроводжував відомого актора трудовий народ, кому він віддав без останку весь свій талант.
    ef13f25a12dde49bf25ba83649943ad3[1].jpg
    Велика Єрмолова називала його «душею Малого театру», і, звичайно ж, саме з «Домом Островського» зв’язане все саме визначне, що створив О.П.Ленський в своєму творчому житі. Але разом з тим, як це розуміли багато із його сучасників, саме з Ленським пов’язані були і ті нереалізовані потім Малим театром можливості, які він геніально відкрив театральному світу напередодні театральних революцій нового ХХ століття. Спостерігали за режисерськими успіхами О.П.Ленського К.С.Станіславський та В.І.Немирович-Данченко. Одним із своїх великих вчителів вважав його В.Мейерхольд. Саме цей революціонер і реформатор російського театру, назвав О.П.Ленського «геніальним митцем сцени і геніальним педагогом», він напише: «От его крови когда хоть капелька попадет в кровь ученика, ой-ой какие волнения давала потоку актерского кровообращения такая примесь!»

    Можливо саме Ленський із представників школи Малого театру, був зв’язаний з «єворпеїзмом» в його театральному розумінні. Цей зв'язок культурно і генетично був в ньому. Італієць по матері, він втілив в собі половину «щасливого майбуття», про яке мріяв у Москві Гоголь, яке світилось в «Итальянском полдне» Карла Брюллова і в ескізах до «Явлению Христа» Олександра Іванова, яке втілилось в пристрасті і яскравості інтонації, чому навчали професори-італійці російських співаків і які зробили славу російській школі співаків в музичному світі. По батьку він належав до того роду князів Гагаріних, любителів і діячів театру, один з яких – Сергій Сергійович – був директором Імператорських театрів,(при ньому будувалось і відкрили в Петербурзі приміщення Олександрівського театру), а другий – Андрій Павлович – був членом Комітету керівництва петербурзькими театрами, і третій – Іван Олексійович – став чоловіком Катерини Семенової, якій присвячував свої вірші О.С.Пушкін.

    7Внесок О.П.Ленського в російську театральну культуру важко переоцінити. Його мрії про художню гармонію, про музичну організованість спектаклю найшли своє відображення в багатьох революційних спектаклях російської сцени. Ціла плеяда чудових артистичних особистостей вийшла із акторського класу О.П.Ленського. Потім ці артисти стали представниками мистецтва не тільки сцени Малого театру, а й інших театрів.

    Марія Миколаївна Єрмолова, завжди стримана, мало говорила про свої переживання в зв’язку зі смертю Ленського. Але в уривку із листа лікарю Середину від 21 жовтня показала, ким для неї був Ленський… «Великое горе, постигло Малый театр. С Ленским умерло все. Умерла душа Малого театра. С Ленским умер не только великий актер, а погас огонь на священном алтаре, который он поддерживал с неутомимой энергией фанатика. Он всю жизнь и душу положил за искусство…».
    6873bb4bf5af0505e29adf8d74d862dd[1].jpg
    А коли на місці поховання після Великої Вітчизняної війни стався зсув ґрунту у 1952 році, постала потреба перенести його прах у надійне місце. За клопотаннями артистів МХАТу труну з прахом Ленського О.П. перенесли в Меморіальний парк Канева та поставили дерев’яний обеліск. Пізніше, 3 липня 1954 року, на кошти Всеросійського і Українського театральних товариств на могилі було встановлено пам’ятник (автори Н.Саркізов, Н.Ямпольський) та огорожу із кованого металу. Сюди приходять відвідувачі, щоб віддати шану талановитому митцю.

    Текст підготувала:Таміла Осипенко
    Провідний зберігач фондів науково-дослідного відділу Шевченківського національного заповідника
    «Канів від давнини до сучасності»
  5. На Всеукраїнський скульптурний симпозіум «Шевченкова алея» до Канева приїхали провідні майстри України. За сорок днів вони створили дев’ятнадцять образів – персонажів Шевченкових творів. Автор ідеї – президент України.

    Біля підніжжя Тарасової гори у Каневі туристів зустрічають 19 скульптур Шевченкових персонажів. Понад місяць над їхнім створенням чаклували скульптори з різних куточків держави. Спершу монументи планували вишикувати від Успенського собору до Чернечої гори – за маршрутом останнього шляху Кобзаря. Проте скульптори наполягли, щоб їхні роботи стояли разом. Тож під Тарасовою горою вони утворять своєрідний парк скульптур.

    Юлій Сенкевич, керівник проекту: "Ми своїх дітей не хочемо кидати напризволяще, це наші діти. І ніхто не хоче поганого місця існування своєї дитини. Можна почати з цього парку, коли благоустрій захопить і набережну, то може так статися, що він буде окрасою України і стане на обліку ЮНЕСКО".
    Для скульпторів із Ямпільських кар’єрів Вінниччини завезли кам’яні брили. Кожна – вагою шість тонн, аби фантазії скульпторів було де розгулятися. Черкасця Миколу Теліженка зацікавила Коліївщина. Підніжжя його скульптури прикрашають образи кобзаря й коня – уособлення спаплюженої землі. Вінцем творіння став орел – символ польської влади, який клює голови українських селян.

    Микола Теліженко, заслужений художник України (м. Черкаси): "Найближчим часом ювілей народно-визвольної війни – Коліївщини. І, наближаючись до творчості Шевченка, збагнув, що, гайдамакам, Коліївщині немає жодного пам’ятника в Україні. Це була всеукраїнська масова хвиля визвольної війни. Це трагічна сторінка історії. Хотілося її відобразити".

    Свої роботи скульптори подарували Каневу. За задумом, на святому для українців місці ще мають висадити вишні, верби й тополі. І облаштувати набережну Дніпра. А залишки кам’яних брил міська влада хоче використати для ремонту дороги біля Тарасової гори.
  6. Аркадій Петрович Гайдар (Голиков) – один з найкращих дитячих письменників світу.

    Герої його книжок – Жиган і Димко („РВР”), Борис Гориков („Школа”), Чук і Гек, Тимур і його друзі („Тимур и его команда”), незважаючи на вік, ставлять перед собою недитячі питання про сутність життя, про своє місце в ньому, про те, як зробити його кращим. Ці питання – філософські. Але письменник уміє передати їх через розмови та вчинки дітей. А ще Гайдар - майстер захоплюючих казок. І тут він оспівує життя, яке присвячене боротьбі за честь і незалежність Батьківщини.

    Коротке, але насичене подіями життя письменника, саме схоже на казку. По матері – Наталії Аркадіївні Сальковій – Аркадій родич геніального російського поета Михайла Юрійовича Лермонтова. Народився він у Льгові Курської губернії. Але дитячі роки майбутнього письменника пройшли в місті Арзамасі Нежигородської губернії. Коли розпочалась перша світова війна хлопцеві виповнилося 10 років. Батька взяли на фронт, а мати працювала в госпіталі. Турбота про трьох менших сестричок лягла на плечі Аркадія.

    У вирі російських революцій хлопець не розгубився. Він там, де йде боротьба за нове життя. В 13 років він одержує гвинтівку і патрулює нічні вулиці Арзамаса – „при двох патрульних третім – для зв’язку”. В 14 проситься на фронт. Його беруть, але посилають не на фронт, а в Київ, на шості курси червоних командирів. У серпні 1919 року курсантам вручають командирські посвідчення і як рядових посилають на захист Києва. В першому ж бою загинув командир роти Яків Оксюз. Аркадій Голиков замінив його. Маневруючи, він вивів підрозділи в тил ворога і здобув блискучу перемогу. Увечері товариші одноголосно вибрали 15-річного Аркадія своїм командиром. У 17 років Голиков командує полком, а в 20 у званні командира полку його через важку контузію голови звільняють з армії.

    Через рік у Ленінградському альманасі „Ковш” з’являється перша повість письменника „в дні поразок і перемог”.

    Гайдар – це псевдонім Аркадія Петровича. В 1925 році він підписує в Пермській газеті „Звезда” своє оповідання „Наріжний будинок” цим звучним і багатообіцяючим псевдонімом. Це відбувається після „переходу” з Харкова до Донбасу. У Зміїнському районі на Слобожанщині гайдарами звуть людей, які пасуть овець.

    Коли почалась Велика Вітчизняна війна, Аркадій Петрович пішов на фронт кореспондентом газети „Комсомольская правда”. Як і в далекому 1919 році він знову в оточеному ворогами Києві. На околицях міста ідуть бої. До місця подій письменник добирається на трамваї.

    Гайдар з дитинства любив Україну. В Києві народилась і виросла його мати. Вона напам’ять знала багато поезій з „Кобзаря” Тараса Шевченка. Письменнику хотілось хоч раз побувати у славетному Каневі. Така нагода трапилась на початку серпня 1941 року. Перше, що зробив Гайдар у нашому місті, - піднявся на круту Чернечу гору. Тут, вражений величчю поховання співця України, він стає по команді „струнко” і проказує слова клятви: „Дорогий Тарасе Григоровича! Клянусь тобі честю старого командира, що не піду звідси доти, поки хоч один ворожий чобіт топтатиме цю священну землю”.

    18 вересня 1941 року радянські війська залишили Київ, а через кілька тижнів перестав існувати Південно-Західний фронт. Ворожими тилами Аркадій Гайдар пробивається до Канева. Неподалік від міста у Ліплявському лісі він зустрічається з партизанами загону імені Чапаєва. Тут незабаром стає кращим кулеметником. У нього десятки юних помічників. Це діти із сіл Лівобережної Канівщини. Вони доповідали Аркадію Петровичу по обстановку в населених пунктах.

    Гітлерівці напали на загін народних месників. Чудом їм тоді вдалось уникнути розгрому. Командир загону відбирав п’ятьох добровольців на виконання завдання штабу. Гайдар був серед них. Його призначено командиром цієї експедиції. Коли вони поверталися назад, біля будинку залізничника на окраїні села Ліплявого Гайдар першим побачив ворожу засідку. Попередив товаришів про небезпеку. А сам, вражений кулею в серце, навіки залишився на канівській землі.

    В 1947 році останки письменника-воїна були перенесені в місто Канів. Його поховали так, як він поховав головного героя @Казки про Військову Таємницю, про Хлопчиша-Кибальчиша і його тверде слово” - на високому пагорбі біля Синьої Річки.

    Діти Канева звернулися до ровесників з усієї України. Вони закликали збудувати на зароблені юними кошти Бібліотеку-музей А.П.Гайдара в місті Каневі. Клич земляків підхопили школярі більшості міст нашої країни.

    Будували заклад культури молоді дніпробудівці, які зводили канівську гідростанцію.

    Аркадій Петрович Гайдар був названий Канівською міською радою Почесним громадянином міста.

    За роки існування Бібліотеки-музею А.П.Гайдара, музей відвідали понад п’ять мільйонів туристів та екскурсантів. Кожен, хто хоч раз побував тут, виніс світлий образ письменника – людини, яка виховувала підростаючі покоління сміливими, чесними, благородними.
  7. В`їжджаючи з півночі в місто Канів, важко не помітити цей пам`ятник – зупиненого навічно бронепоїзда. Грізно наїжачились стволами гармат і кулеметів дві двовежові бронеплощадки, причеплені спереду і позаду бронепаровоза, на тендері якого підносяться перескоп командної рубки і зчетверений зенітний кулемет. Сюди по місцевому звичаю приносять квіти щойно одружені пари, тут на свята збираються канівці, багато з яких мешкають на сусідній вулиці – Героїв бронепоїзда.

    Пам`ятник незвичайний хоча б тому, що в Каневі немає залізничних шляхів. Але на початку 40-х років минувшого століття тут був вокзал, по насипу проходила дорога Миронівна – Канів, що тягнулася на лівий берег Дніпра через міст, що був частково демонтований після війни, одночасно із завершенням будівництва ГЕС. А вокзал і магістраль, дотла зруйновані нещадними бомбардуваннями, які почались вже 23 червня 1941 року, відновлювати не стали.
    Вже по одному цьому факту можна зрозуміти, що відбувалось того літа на Канівській землі , що стала ареною жорстоких боїв. Зіткнувшись з жорстокою обороною на підступах до Києва, війська німецької групи армій "Південь” намагались пробитися до Дніпра південніше і захопити переправи, для того щоб продовжити наступ на Лівобережну Україну. Німці мали дворазову перевагу в піхоті та артилерії, а в літаках перевага була в півтора рази, і це навіть якщо випустити з уваги факт натренованості і виправки німецьких військових, яким протистояли швидко сформовані стрілецькі частини і народні ополчення, які практично не мали бронетехніки. Щоб хоч якось частково компенсувати втрати радянських танків та бронемашин, знищених або кинутих в ході бойових дій до західного кордону, командування Червоної Армії почало застосовувати бронепоїзди військ НКВС. Бронепоїзд, про який піде мова, входив до складу 56-го плку 4-ї дивізії військ НКВС СРСР по охороні залізничних шляхів (в той час – самостійний рід внутрішніх військ). За станом на 22 липня 1941 року, крім 53 армійських бронепоїздів СРСР мало ще солідні бронесили НКВС: 25 бронепаровозів, 32 артилерійські бронеплощадки, 36 сучасних моторних броневагонів. Як правило, бронепоїзд (чи підрозділ мотоброневагонів) входив у склад кожного „залізнодорожного” полку військ НКВС і слугував сильним резервом для підсилення полкових гарнізонів (у складі від відділення до роти), які охороняли мости та інші важливі об`єкти вздовж магістралей.

    Комусь "фортеці на колесах”, мабуть, здаються зброєю архаїчною для часів Другої світової війни – на зразок кулеметної тачанки. Дійсно, бронепоїзд був „прив`язаний” до залізничного полотна, мав великі розміри, що робили його гарною мішенню для ворога, до того ж суттєвою проблемою було постачання і ремонт (тільки один бронепоїзд потребував ледве не кожного дня заправки тонами пального і води). Але все ж ця техніка мала багато численні „плюси”: швидкість пересування, незалежність від погоди і стану грунту, високі потужність і точність вогню – як прямою наводкою, так і з закритих позицій, значний боєкомплект, надійний захист броні товщиною 15 – 45 мм.

    Крім того, радянські командири спирались на багатий бойовий досвід застосування бронепоїздів, накоплений під час громадянської війни, і мали гарно підготовлені та відібрані екіпажі, в яких більшість бійців володіли суміжними спеціальностями. Між іншим, багато що з правил бою "залізнодорожніх броненосців” було запозичено в моряків: діяв аналогічний корабельному бойовий розрахунок, і від моменту, коли бронепоїзд, сформований "по-бойовому”, відправлявся до лінії фронту, ніхто з екіпажу не мав права залишити всій пост без дозволу командира. Устав передбачав суворе привило: в ар`єргардному бою бронепоїзд мав забезпечувати вихід з бою і відрив від супротивника своїх військ „навіть ціною власної гибелі”. Саме так в сорок першому діяли бронепоїзди НКВС, приймаючи на себе ворожі удари, і ці самопожертви абсолютно відповідали жорстокій логіці війни – адже у розбитої, деморалізованої піхоти не було ні броні, ні вежових гармат... Саме така ціль була поставлена перед бронепоїздом №56 літом сорок першого.

    Як і інші бронепоїзди НКВД, він не мав гарної назви – лише бортовий номер, що відповідав номеру полку. Оскільки БП-56 був застарілого типу, він до війни числився навчальним, і в колективі його екіпажу досвід і професіоналізм командирів, що були вчителями та інструкторами, вдало поєднувались з ентузіазмом курсантів, для яких випускним екзаменом стала війна. Уже з 23 червня старий бронепоїзд почав бойові дії, відбиваючи повітряні атаки під час чергування на станції Київ і патрулюючи відрізки Київ – Тетерів та Київ – Фастів. 12 липня, виконуючи завдання командира дивізії, БП-56 відправляють в район Городянки, куди прорвались німецькі танки. Бойовий „дебют” екіпажу, що очолював 38-річний старший лейтенант Петро Іщенко, дорого коштував німцям: раптово з`вившись на окраїні станції, бронепоїзд відкрив ураганний вогонь прямою наводкою, знищив 6 танків і заставив противника відступити.
    Під час боїв на бронепоїзд полювала німецька авіація, але все ж, як не дивно, він залишався непоміченим – допомагав камуфляж, маскувальні сітки з травою та гілками, крім того, завдяки майстерності машиністів потяг не видавав себе димом та паром. Всі дня на бронепоїзді продовжувалась цілодобова виснажуючи праця: вдень – патрулювання, розвідка, вдалі вогневі нальоти, вночі – ремонт пошкоджень, завантаження боєприпасів, вугілля та води.

    Вранці 7 серпня біля двох полків противника атакували позиції 97-ї стрілецької дивізії, недалеко від селища Трошин. Не дивлячись на інтенсивний артобстріл, БП-56 вийшов на відкриту позицію, шрапнель чотирьох 76-мм гармат та черги всіх бортових кулеметів нанесли величезні втрати густим колонам ворожої піхоти, що рухались в повний зріст. Маневруючи, на протязі дня бронепоїзд відбив іще шість атак, використавши при цьому 1300 снарядів і кілька тисяч патронів, завадивши ворогові оточити 1054-й стрілецький полк, комісар якого пізніше спеціально приїхав подякувати хороброму екіпажу "Бориса Петровича” (так бійці жартома називали бронепоїзд)... Між іншим, саме в 1054 полку на той час воював молодий червоноармієць Олесь Гончар, який в одному з боїв на Канівщині був поранений. Цілком можливо, саме бойова майстерність екіпажу бронепоїзда врятувала життя майбутньому класикові української літератури, автору "Знаменосців” та "Собору”...

    З боєм БП-56 прорвався на станцію Канів, яку весь час бомбардували артилерія та авіація противника. Бронепоїзд маневрував, ухиляючись від обстрілу, але ремонтники не встигали відновлювати пошкоджені колії. Раптом вибух снаряду зруйнував шлях під задньою бронеплщадкою, яка зійшла з колій. Однак, через кілька годин екіпаж зробив те, що здавалося неможливим, - під вогнем підняли вагон на рейси і усунули пошкодження. Поповнивши запаси, бронепоїзд повернувся на позицію, отримавши нове завдання – прикривати відхід на лівий берег військ 26-ї армії, обозів та машин з пораненими. Ввечері 10 серпня відбулось те, що вирішило подальшу долю бронепоїзда – під час чергового нальоту німецькі бомби сильно пошкодили міст. Його вдалося відновити лише частково – на лівий берег знову почали рух машини, пушки, піші колони. Але бронепоїзд пройти вже не міг. На протязі наступних днів він ще й втратив можливість пересуватися: артобстріли і бомбардування повністю знищили останки залізнодорожніх шляхів. Звичайно, на борту БП-56 всі розуміли, що їх „Борис Петрович” приречений. Але суворі традиції військ НКВС виключали навіть обговорення можливості залишити бронепоїзд, відступити без наказу. Доки вони могли стріляти - оборона тривала, і кожний в екіпажі турбувався не про власне спасіння, а про те, щоб нанести як можна більшу шкоду вогові, затримати його, хай хоч на кілька днів. Більше того – поранені після перев`язки поверталися на свої бойові пости. Уже нерухома „фортеця на колесах” продовжувала вести бій. Стволи гармат розжарювались так, що в одному з них заклинило снаряд, в кожухах бортових „максимів” кипіла вода, екіпаж задихався від порохових газів – але бронепоїзд стріляв!

    14 серпня противник виявив вогневу позицію і кинув на бронепоїзд десятки (!) пікіруючих бомбардувальників, підсилив артобстріл. Біля 11:00 вибух важкої бомби зруйнував бронепотяг – були вбиті троє і поранені двоє членів екіпажу. Впродовж дня ще четверо бійців отримали поранення – але „тридюймовки” і кулемети не затихали. В 19:00 внаслідок чергового бомбардування паровоз впав під укіс, одна бронеплощадка, зкинута з рейс, повисла на краю насипу, на іншій були пошкоджені гарматні башти. Але коли гітлерівці спробували прорватися до мосту, смертельно поранений БП-56 знову відкрив вогонь – і відбив атаку! Тільки в 23:00 за наказом командуючого 26-ї армії екіпаж Іщенко почав залишати бронепоїзд. Вони відступали достойно, без суєти, не дивлячись на ворожий вогонь: підібрали кинуту армійцями вантажівку і перед усим відправили на лівий берег Дніпра поранених товаришів. До ранку знімали і переправляли в тил кулемети, замки гармат, боєприпаси і оптичні прибори – рятували все, що могло згодитись в наступних боях. В кінці-кінців підірвали рідну броню, що не раз рятувала їм життя. Подвиг Іщенко і його підлеглих отримав високу оцінку командування – що було зовсім нехарактерно для початкового періоду війни. Герої отримали підвищення в військовому званні, ордени і медалі, зокрема, Петро Іщенко став капітаном, був відмічений орденом Леніна. Пізніше Петро Кирилович очолив дивізіон бронепоїздів, заслужив іще чотири бойових ордени, звільнився в запас в 1948 році при званні підполковника.

    В 1980 році, до 35-ї річниці Перемоги, в Каневі був святково відкритий пам`ятник – збудований колективом Канівського заводу "Магніт” макет БП-56, біля якого кожний рік будуть збиратися з різних кінців СРСР члени легендарного екіпажу, поки в них буде вистачати здоров`я і сил.
  8. Найбільше враження на всіх, хто приїздить до Канева, справляє чудовий рельєф навколишньої місцевості. Гори з округленими вершинами розкинулись пасмами-ланцюгами, прямують на схід і кручами спадають до Дніпра. А серед них – глибокі яри та провалля.

    Гори займають східну околицю Придніпровської височини, найбільші відмітки поверхні якої дещо перевищують 320 метрів, але навіть на таких її ділянках гірські краєвиди, схожі на Канівські, не зустрічаються. Канівські гори – явище унікальне не тільки для Придніпровської височини, а я для всієї величезної Східноєвропейської рівнини. Місцевість тут набуває гірського вигляду, саме завдяки своєму окраїнному географічному положенню на кордоні Придніпровської височини і однойменної низовини, що їх чітко розмежовує синя широчінь Дніпра.

    Складчаста і оригінальна насувно-лускувата будова гірських масивів, часте залягання відкладів молодшого віку під більш давніми, немовби підкинутими, інтенсивний розвиток зсувних і ерозійних процесів та наявність численних стін-урвищ, відомих під назвою „круч”, дивовижне мереживо різновікових гірських порід, що залягають на поверхні, дали підставу вченим називати цей район дислокованим. У геолого-географічній літературі ці гори називаються Канівськими дислокаціями.

    Канівські гори простягнулися вздовж Дніпра багатокілометровою смугою-дугою, що розпочинається на півночі біля села Трахтемирова і досягає на південь околиць села Хмільна в пониззі ріки Рось. Загальна довжина Канівських гір – близько 75 кілометрів, максимальна ширина – 3-9 км, висота – до 255 метрів над рівнем моря. Через складність геологічної будови Канівські гори стали широко відомі у світі. Тут трапляються нашарування осадових морських і континентальних порід різного віку – від давніх тріасових, що утворились за 150 млн років тому, до сучасних антропогенних. Відкладення Юрської, крейдової, палеогенової та неогенової систем дислоковані, тобто підняті вище рівня Дніпра, зібрані в складки, зсунуті з місця свого первинного залягання на захід та південний захід. Виявлені похилі, перекинуті, проткнуті і так звані підкинуті складки та порушення нашарувань гірських порід. Характерним є також часте залягання більш ранніх відкладів на тих, що утворилися пізніше. Геологічні дослідження канівського Придніпров`я можна поділити на три етапи: перший етап – друга половина ХІХ ст. – характеризується роботами описового характеру великих регіонів України, які дають загальне враження про геологічну будову і рельєф району в цілому. Під час другого етапу – з 20-х років ХХ ст. до війни – відбувається інтенсивне накопичення фактичного матеріалу. Третій етап – післявоєнний – характеризується широким розвитком геолого-знімальних, геофізичних робіт із застосуванням глибокого свердлування. Результатом цих досліджень стали ґрунтовні праці видатних науковців.
    Однією з перших була праця К.М.Феофілактова (1851), в якій подана коротка характеристика юрських та крейдових відкладів району і зазначено, що утворення дислокацій відбулось за четвертинного періоду.

    О.П.Карпінський (1883) висловив думку, що дислокації Канева входять до складу смуги так званих „зачаткових гір”. Пізніше, в 1919 році, ця думка була підтверджена.

    Геологічну будову гар території від Канева до Трахтемирова вивчав О.Д.Карицький (1878). Він детально описав юрські відклади, а походження Канівських дислокацій пояснював грандіозними зсувними явищами.

    У 1905 році В.Д.Ласкарєв зробив першу спробу пояснити походження дислокації на схилах українського щита тектонічними рухами скидового характеру.

    Найбільш послідовним прихильником версії про тектонічне походження Канівських дислокацій був В.В.Різніченко (1924, 1926, 1927, 1928), який провів у цьому районі ґрунтовні геологічні дослідження, склав геологічні карти, розрізи, ескізи інтенсивно дислокованих ділянок. Тектонічними явищами він пояснював також генезис дислокацій Мошенського кряжа, гори Півихи та Хоцьківського горба. Д.М.Соболєв (1926) перший пов`язав виникнення канівських дислокацій з діяльністю льодовика. Пізніше цю думку розвивав у своїх працях Г.Ф.Мірчик (1937). Проте він вважав, що льодовикове навантаження лише змінило інтенсивність тектонічних рухів, які почалися раніше.

    Після Великої Вітчизняної війни геологічні дослідження на території України розгорнулись особливо широко із застосуванням комплексу новітніх методів. Ряд дослідників (Г.С.Рябухін, В.І.Славін, Є.М.Матвієнко та ін.) зазначають, що велику роль в утворенні порушень на Канівщині мали тектонічні рухи, які створювали сприятливі умови для прояву дій льодовика.

    У наступні роки багато дослідників вивчали і описували Канівські гори. Друкуються праці науковців, в яких велика увага приділяється вивченню неотектонічних рухів Середнього Придніпров`я, розглядається питання блокової тектоніки кристалічного фундаменту і тектонічної будови Канівських гір, дана оцінка кількісних характеристик неотектонічних рухів.

    Одна за одною понад Дніпром ідуть Канівські гори: Дніпрова, Московка, Лиса, Бессарабія, Пилипенкова, Чернеча (Тарасова), Княжа. Ці гори мають не тільки унікальну геологічну будову, цікаві легенди щодо їх назв, а й приваблюють вчених археологічними знахідками, що відносяться до найдавніших часів. Свого часу на канівських горах було знайдено залишки іхтіозаврів, плезіозаврів, зеуглодонів, скелети і бивні мамонтів, шерстистих носорогів, вівцебиків, зубрів.

    Лиса гора. Іншої назви вона не мала, бо споконвіку була не залісена.

    Пилипенкова гора. Їй немає рівних за величиною і унікальністю знахідок, які розкопані археологами. Дослідження велись на площі 3000 квадратних метрів, відкрили на ній 42 житла та 122 господарські ями. Стіни будівель були з дерев`яних стояків, обплетених лозою, обмазаних глиною. Центральну частину жител займали глинобитні печі. У будівлях та ямах збереглися уламки мисок, глиняних горщиків, чашок, еліптичних амфор, сковорідка, залізні ножі, цвяхи, гарпуни, грузила, браслети, бронзові стержні – заготовки, кістки тварин і риб.

    Княжа гора. Всесвітньо відома Княжа гора. Саме на ній зібрано колекцію старовинного ковальського, ливарного, ювелірного, столярного, косторізного інструментарію, форми для литва виробів з емалі. Колекція коштовностей, зібраних лише на цій горі налічує кілька тисяч предметів. Розташована за 9 км від Канева. Княжою гора почала називатись за часів Київської Русі, коли вже існували князівства. У існуванні на горі князівських будівель переконують речі, знайдені під час розкопок.

    Дніпрова гора. Двоярусна. Нині на верхній частині гори розташоване приміщення училища культури і мистецтв, а на нижній – Соборна площа, вулиця Леніна, парк Слави, Успенський собор, приміщення музею народно-декоративного мистецтва.

    Княжа гора. За 7 кілометрів від центру міста стоїть Княжа гора, висотою близько 63 метрів над рівнем Дніпра. З двох боків Княжу гору оточують глибокі яри, а з третього вона обривається до Дніпра. Четвертий бік, розширюючись, поступово переходить в поле. Городище складається з двох частин: меншої біля 1.5 гамисової і більшої 2.5 га – напільної, переділеної валом і ровом. Від поля Княжа гора була огороджена високим земляним валом, висотою 4-6 метрів і глибоким ровом. За свідченням археологів, найбільш повним життям Княжа гора жила в ХІІ-ХІІІ ст., хоч на горі дослідники знаходять і більш давні знахідки.

    Могутні земляні укріплення, десятки житлових і господарських будівель, численні знахідки знарядь сільськогосподарського господарства, а також інші види староруської зброї не залишають сумніву в військово-землеробському характері городища. Військова справа для мешканців Княжої гори була основним заняттям, хоч немалу роль відігравало і сільськогосподарське виробництво, забезпечуючи фортецю і її мешканців продуктами харчування. Запаси їжі на горі були постійними, тому що фортеця у будь-який момент могла опинитися у облозі. Під час розкопок на Княжій горі було знайдено велику кількість ям і льохів, в яких могли в ті часи зберігатися запаси продуктів. Також було знайдено велику кількість виробів із кольорових і дорогоцінних металів. Серед них: бронзові змієвики, невеличкі хрестики і великі хрести з розп`яттям, ікони, підсвічники, панікадила, браслети, гривні, персні.

    У колекції Княжої гори є зовсім рідкісні, навіть для великих міст, золоті прикраси. Всі ці речі датуються переважно ХІІ-ХІІІ ст. і на перший погляд є свідченнями високого рівню розвитку на городищі ювелірного ремесла, хоча не можна вважати його основним виробництвом.

    У питанні атрибуції городища Княжа гора практично не має суперечностей. Є свідчення, що городище є залишком літописного міста Родень. Згадаємо літописну згадку 980 р., де говорить про те, що вигнаний з Києва князь Ярополк „пршедъ затворися въ градъ Родънъ на усти Роси”. Тобто з тексту видно, що давньоруське місто Родень знаходилось в гирлі Росі. Місто Родень могло бути родовим або племінним центром, що допускає і сама назва міста, і те, що дослідники схильні вважати поселення на Княжій горі племінним центром одного з відгалужень південно-східних слов`Ян. Назва Княжа гора походить від слова князь, широко вживаного на означення військового ватажка і правителя певної території Древньої Русі. Це підтверджують вчені, які на Княжій горі під час розкопок знайшли діадему. А такий коштовний високохудожній витвір людських рук міг належати лише особі князівського роду. Нині Княжа гора перебуває під охороною Канівського природного заповідника.
  9. Як засвідчує літопис, в 1144 році 9 червня у Каневі було закладено церкву „Каневская святаго Георгия,великимъ княземъ Всеволодомъ Ольговичемъ”.

    Складаючи „Историческое описание Киевской губернии” у 1852 році, І.Фундуклей записав легенду, що передавалась із покоління в покоління серед місцевого населення відносно побудови Канівської церкви. Легенда говорить, що в давні часи дві церкви, невідомо ким побудовані, пливли з Царгорода по Дніпру і одна з них зупинилася в Каневі, а інша – в Києві.

    Георгіївська церква – це шестистовпний хрестовобанний храм з одним верхом. Він був характерною спорудою ранньохристиянської Русі. Схожими на Канівський собор є Успенська церква і собор Кирилівського монастиря у Києві, та собор Євецького монастиря у Чернігові. Всі ці храми побудовані майстрами, що належали до Києво-Чернігівської школи зодчества ХІІ ст., постають у вигляді шестистопних одноглавих храмів, відзначаючись простотою та лаконічністю; їх центральна баня з круглим надбанником спирається на чотири внутрішні стовпи-пілони об`єднані між собою арками.Проміжки між луками виконані у вигляді сферичних трикутників. Від сходу розташовані напівкруглі аспіди. Пілястри, що були у рівній мірі конструктивним та декоративним елементом будівлі, позначували поперечні нави на бокових стінах. Крівля клались безпосередньо на склепіннях, через що набирали пливких та хвилястих ліній. Зовнішня декорація стін була скромна й витримана. Вузькі арочні вікна, розташовані у верхніх частинах стін, давали багато світла всередину храму. Площини стін розбивали ряди декоративних ніш, розташованих безпосередньо під вікнами. Досить довгий час зовнішні стіни. На відміну від внутрішніх, не оштукатурювали. Тому монументальні споруди різко відрізнялись від навколишніх білуватих хатинок червоно-коричневим кольором, стверджуючи свою силу та могутність. Внутрішні стіни Канівського храму були оздоблені фресковим розписом, який, на жаль, не зберігся. Долівку було викладено з різнобарвних глазурованих керамічних кахлів.

    Як і всі тогочасні храми, Канівську церкву було зведено із цегли-плінфи, яка мала здебільшого прямокутну форму, а розчин, на який вона клалася, замішувався на яйцях. Не один десяток років знадобився для підготовки будівництва храму. Лише процес приготування та гашення у ямах вапняного розчину для кладки стін повинен був тривати до п`ятдесяти років. У ті часи обпалену плінфу (цеглу) замочували у воді та клали на напівсухий розчин, отримуючи з часом суцільний моноліт. Завдяки такій технології змогла дійти до нас єдина кам`яна будова у місті, що лишилась з князівських часів, переживши усі лихоліття історії.

    Як стверджував Михайло Максимович, у середині ХІІ століття Юріївська єпископія знаходилась у Каневі при церкві Св. Юрія.

    У 1239 році кочові племена Батия частково зруйнували Канівську церкву. Через деякий час вона була відбудована.

    З деяких малоросійських літописань видно, що в 1587 році козаки привезли в канівський монастир і тут поховали тіло знаменитого лицаря Івана Підкови (Серпяги), страченого у Львові. Серпяга – український гетьман в 1577 році, був запрошений на молдавське господарство, але підступно вбитий у Львові. Похований у Каневі своїм другом, гетьманом Шахом. За іменем Серпяги була названа Серпяжним шляхом дорога, що йшла від Канева в бік Пекарів. Народні українські думи про Самійла Кішку хоронять тут і цього запорізького ватажка. Це свідчить про те, що Канівський монастир особливо поважали в той час козаки, хоча недалеко у них був свій монастир – Трахтемирівський, подарований їм в 1576 році королем Баторієм, разом з містечком Трахтемировом.

    Повага до Канівського монастиря у козаків виражалась іще й тим, що вони часто наділяли його своїм майном, а малоросійські гетьмани збагачували його земельними угіддями, бо в середині ХІХ століття до соборної церкви належало 40 десятин сіножатних земель на Дніпрових кручах.

    Юріївська церква відома як Успенський православний чоловічий монастир з XVI століття. З канівських ігуменів найбільш відомий в історії Макарій Токаревський, архімандрит Овруцький, ігумен Пінський, Канівський. Народився в 1605 році в Овручі, в багатій сім`ї. Його батьків, щирих прихильників православної віри, закатували уніати. З 7 до 12 років Макарій виховувався в монастирі. Був істинним православним священником. З 1672 року стає канівським священиком. Не корився ні унії, ні татарам. Благословляв гетьманів і козаків. Прийняв смерть від турків під час спустошення Канева і монастиря у вересні 1678 року. В літописі записано про ці трагічні події: „…славное место козацкое над Днепром стоявшое, Канев,…и множество народа в нем убивши, крайней руине предали и запустению. А особливе в старинном и красном монастыру каневском, в церковь великуб каменную много было людей каневских, надеющихся в ней от беды спастися убегло и замкнулося; но турки церковь оную дровами и соломою обложили, и сполне зо всем монастырем зажегши, всех людей в церкви задушили”. Тобто, у XVII столітті (у 1630 і 1678 роках) Канів двічі безжалісно руйнували турецькі і татарські нападники. Під час цих нападів дах Успенського монастиря було зруйновано, і лише в 1810 році уніати-базиліани з допомогою приватних пожертв канівського поміщика Казаринова відремонтували його для своїх католицьких потреб. Можливо під час цієї реконструкції на храмом поряд з головною банею-ліхтарем постали дві вежі меншого розміру. З 1833 року „височайшим наказом” храм перейшов у володіння православного духовенства, у 1844 році церква була оголошена соборною, в той час їй належало 40 десятин землі.

    У 1861 році у Соборі стояла домовина з тілом Тараса Шевченка, тут була відслужена панахида по поетові, виголошено прощальне слово настоятелем Собору протоієреєм Гнатом Мацкевичем: „Є світло, яке подібно світилу небесному, засяявши раз, не згасає ніколи... от, браття-християни, перед Вами світло, що світило всій Малоросії, перед Вами – Тарас Шевченко”.

    За Української Народної Республіки в храмі правила автокефальна церква. Богослужіння велось українською мовою. Наприкінці 20-х років більшовики пристосували приміщення Успенського собору під склад мінеральних добрив. За німецької окупації церковна служба відновилася. Після війни Успенський собор до 1961 року був діючою церквою. Потім, за розпорядженням уряду, парафію ліквідовано, і довгий час, майже тридцять років, в приміщенні собору зберігалась колекція музею народно-декоративного мистецтва Середньої Наддніпрянщини. Остання реконструкція Собору була зроблена в 1989 році. Під час облаштування навколишньої території було виявлено плінфу ХІ-ХІІ ст., фрагменти керамічного та скляного посуду різних часів, вістря списів, стріл, шматки від кольчуги, ядра, монети, сережки, бронзове дзеркало та інші речі козацької доби.

    Нині Канівський Успенський Собор належить Московському патріархату і є діючою православною церквою.
  10. Чернеча гора – це гора, що входить до Мошенського плато, що розтягнулось на 70 км вздовж Дніпра. Ця гора – одна з найвищих у Каневі, являє собою заокруглений прибережний виступ з дуже крутими узбіччями між двома ярами – Меланчиним потоком і Крутим ярком, який одмежовує гору зі сходу. З північного сходу і з півночі гора межує з Дніпровою долиною, а на півдні вона невиразно означеним сідлом переходить в тилову гору, яка двома приступками підноситься значно вище Чернечої і огороджується з півдня правою значною галуззю яру Меланчиного потоку Гнила Круча і північному схилі закінчується крутим більш-менш порізаними схилами до Дніпровської долини.

    Проте Чернеча гора знана у всьому світі перш за все тому, що 22 травня 1861 року вона навіки прийняли у своє лоно прах великого українського письменника і художника, справжнього патріота України Тараса Григоровича Шевченка (1814 - 1861). Кобзар знав і любив Канівські гори. Він бував тут у 1859 році, коли шукав собі ділянку під садибу і облюбував місцевість над Дніпром між Каневом і селом Пекарі (за 2 кілометри вниз по Дніпру від Чернечої гори). На горі, що мала назву Мотовиловщина (Велике скіфське городище), хотів купити землю.Проте мрія його не збулася. Тарас Шевченко помер у Петербурзі,,та його друзі, славна українська громада, перевезла тіло Кобзаря на Україну. І так історично склалося, що місце для поховання було обрано саме на Чернечій горі. Могилу було насипано високою, за козацьким звичаєм, на ній встановлено дерев`яного хреста і оскільки гора тоді була не залісеною, могилу було дуже добре видно з Дніпра.

    Вірним охоронцем могили Кобзаря став місцевий житель Іван Ядловський. Біля могили було побудовано хату, де жила сім`я доглядача і де було створено перший народний музей „Тарасову світлицю”. Канівці згадували і наречену поета – Ликерію Полу смак, яка майже кожного дня підіймалась на Чернечу гору, прибирала могилу Тараса Шевченка, садила квіти. Доживала віку Ликера в Каневі, похована на цвинтарі Сельце.
    У 1923 році на могилі поета був встановлений тимчасовий пам`ятник, автором якого став Калень Терещенко. У 1925 році постановою РНК УРСР територію могили Тараса Шевченка було взято під охорону держави – створено Державний заповідник.
    21 листопада 1989 року постановою Ради Міністрів УРСР заповіднику надається статусу національного.

    Сучасного вигляду меморіал набу влітку 1939 року із встановленням на могилі поета величного бронзового пам`ятника (скульптор Матвій Манізер, архітектор Євгеній Левінсон) і відкриттям літературно-меморіального музею (архітектори Василь Кричевський і Петро Костирко). Музейний ансамбль органічно доповнив неповторний за своїм архітектурним вирішенням гранітний комплекс сходжень, збудований в 1977 році за проектом архітектора Анатолія Мошенського і відтворена за первісним проектом у 1991 році „Тарасова світлиця” – перший музей Кобзаря.
    Нині музейна колекція заповідника нараховує понад 20 тисяч пам`яток, серед яких меморіальні речі, офорти Тараса Шевченка, видання його книг, твори українських і зарубіжних митців.
    Територія сучасного заповідника – 45 га землі, а охоронні зони заповідника, що охоплюють лівобережжя Дніпра нараховують близько 2 тис. га. Все це зона регульованої забудови і охоронюваного ландшафту.